Відомі українські історики

Михайло Олександрович Максимович

Михайло Олександрович Максимович
(1804-1873)

    Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині збіднілого дворянина, предки якого займали високі посади в козацькому війську.
    Михайло Максимович завдяки різнобічності свого обдарування залишив однаково помітний слід як у галузі природознавства, ботаніки, хімії, зоології, фізики, якими він активно займався у 1823-1834 рр., так і в галузях мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології, що їм він присвятив пізніший період своєї діяльності аж до останніх днів життя.
    На прикладах з фольклору та „Слова про Ігорів похід” Максимович доводив, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське „наречие”, як вважав його опонент М.Погодін.
    У написаній 1837 р. праці „Звідки походить руська земля за сказанням Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими” вчений різко виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо доводив, ґрунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та літописних джерелах, що засновниками Київської Русі були слов’янські племена, які боролися за незалежність своєї землі від іноземних загарбників – степових кочовиків, норманських купців-грабіжників та польських феодалів.
    Максимович виступав проти дворянсько-шовіністичної концепції в поглядах на історію українського козацтва. Він доводив, що козаки сформувалися з народних мас у результаті тих соціальних процесів, що відбувалися в Україні, а не з волі польського короля, який організував їх для захисту кордонів від татар. Захищав український вчений козацтво і від польських аристократів, що дивилися на запорозьке козацтво як на холопство, бидло та розбійників. Водночас він показав у своїх дослідженнях, зокрема у „Сказанні про Коліївщину”, масові насильства шляхти над українським народом.
    Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому 25 статей. Він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам’яток, зокрема Трьохсвятительської, Воздвиженської, Іванівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських воріт, узвозів. Як визначний учений, громадський діяч педагог і просвітитель він був одним із зачинателів боротьби за культурний розвиток українського народу.

 

Микола Іванович Костомаров

Микола Іванович Костомаров 
(1817-1885)

     Видатний історик, етнограф і фольклорист, поет і прозаїк, Микола Іванович Костомаров був високоосвіченою людиною, наполегливим пошукачем історичної істини, талановитим архівістом.
    Народжений, як і Т.Шевченко, кріпаком і отримавши волю завдяки матері, Тетяни Петрівни, Микола Іванович не випадково одним із перших звернувся до вивчення історії України, добре розуміючи волелюбні традиції українського народу.
    М. Костомаров порушив питання про узаконення української мови і відстоював думку про те, що істинним творцем історії є народ.
    М.І.Костомаров –один із організаторів журналу „Основа”, в якому друкували свої твори класики української літератури: Т.Шевченко, С.Руданський, Марко Вовчок, Л.Глібов, історики М.Максимович, О.Лазаревський та інші.
    Наукова і літературна спадщина М.Костомарова різноманітна. Характерною рисою його історичних досліджень, таких як „Богдан Хмельницький”, „Руїна”, „Мазепа”, „Мазепинці”, ”Останні роки Речі Посполитої” та ін. є те, що вони базуються на документальних матеріалах.
    М.Костомаров – засновник народницького напряму в історіографії, патріот України, який своїм життям, науковою роботою відстоював ідеї самостійності української нації.

 

Володимир Боніфатійович Антонович

Володимир Боніфатійович Антонович 
(1834-1908)

    Видатний український історик, патріарх української історичної школи, натхненник і організатор громадівського руху Володимир Боніфатійович Антонович став духовним наступником Кирило-Мефодіївського братства, під впливом ідей якого сформувалася його політична і наукова позиція.
    Родом він із містечка Махнівці Житомирської області. Дрібний шляхтич і мадяро-поляк за походженням. Навчання в Київському університеті, щире захоплення історією українського народу, романтичне ставлення до старовини сприяло розвитку культурно-освітницької позиції і ліберально-демократичних поглядів В.Антоновича.
    Антонович – фундатор традиції документалізму в українській історіографії, „творець національно-української демократичної концепції історії України, правда, не закінченої й довершеної пізніше...” (О.Гермайзе), засновник першої української школи істориків. Видав 9 томів „Архива Юго-Западной России” (понад 2 200 документів), три томи літописів, у низці монографій висвітлив до того не вивчений „литовський” період української історії та різні аспекти життя Правобережної України, козаччини. Твори Антоновича стали епохою в українській археографії. На чолі історичного процесу бачив народ. Історіософську „схему” української історії уґрунтовував на антропології і виокремленні слов’ян з інших рас, а українців — з-поміж росіян та поляків. Суспільне укорінював у природному, історію — в натуралістично осягнутій націології. "Провідні ідеї" народів розглядав як функцію їхньої раси і національних типів. Провідною ідеєю слов’ян вважав общину, але вирізняв провідну ідею "великоросів" (абсолютизм), поляків (аристократизм) і українців (власне, общинність, "принцип вічовий, принцип широкого демократизму й визнання за кожною людською особистістю рівних для всіх політичних прав"). Автор общинної теорії історії України. Стверджуючи властивий українцям демократизм, вважав його каменем спотикання для їхнього державотворення. Мріяв про Україну в складі не російської, а південно-західно-слов’янської федерації.

 

Дмитро Іванович Багалій

Дмитро Іванович Багалій
(1857-1932)

    Визначний український історик, архівознавець, громадський діяч Дмитро Іванович Багалій все своє свідоме життя присвятив вивченню соціально-економічного і культурного розвитку Слобожанщини, історії міста Харкова і Харківського університету, творчості Г.С.Сковороди.
    Протягом 1918-1920 та 1929-1930 рр. Д.Багалій очолював історико-філологічний відділ ВУАН, був активним учасником археологічного з’їзду, з’їзду архівних працівників РСФСР (1925р.), І Всеукраїнського з’їзду архівних працівників (1926р.).
    Д.І.Багалій брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки, першою з яких була „Історія Слобідської України”. Автор переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції цього краю – одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.
    Особливий напрям наукової діяльності Д.Багалія – це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів - Г.С.Сковороди і В.Каразіна.
    Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті з історії Слобідської, Лівобережної, Південної України ХV – XVIII століття.
    Йому належить фундаментальна праця „История города Харькова за 250 лет его существования”, яка була написана в співавторстві з Д.П.Міллером російською мовою до ювілею міста у 1904 році.
    Пам’ять про видатного історика зберігають стіни очолюваного ним колись Харківського державного університету. На історичному факультеті університету відкрито меморіальну аудиторію вченого.

Дмитро Іванович Яворницький
 

Дмитро Іванович Яворницький
(1855-1840)

    Народився 7 листопада 1855 року в селі Сонцівці Харківського повіту (нині село Борисівка Дергачівського району Харківської області) в родині сільського псаломщика і селянки. З 1867 року навчався у Харківському повітовому училищі. 1874 року вступив до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її і 1877 року вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Слухав лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова, вільнолюбні ідеї яких справили вплив на формування світогляду Яворницького в умовах заборони царським урядом у 70—80-х роках українського слова та переслідувань українських діячів культури. 
    Дмитро Іванович Яворницький був людиною надзвичайно різнобічних інтересів, ініціативним і невтомним трудівником на ниві національної культури. З його іменем насамперед пов’язана подвижницька праця із збирання, дослідження й популяризації історії запорозького козацтва. Він залишив помітний слід як археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, автор великої кількості наукових статей, публікацій у періодичних виданнях. Праця над темами з історії українського козацтва в умовах дії в Росії Емського та Валуєвського указів про заборону української культури була виявом його патріотизму та громадянської мужності. Усе, що вийшло з-під пера невтомного дослідника, позначене його особливою любов’ю до історії Запорожжя. Яворницький був одним з перших українських вчених, які свої дослідження грунтували на комплексному вивченні того чи іншого історичного явища. Він був одним з перших некабінетних вчених. За життя йому довелося брати участь у розкопках сотень курганів, козацьких могил. Вагомий внесок зробив Яворницький у становлення історичного краєзнавства. Крім історії Запорожжя, яка й досі не втратила свого значення, він написав історію міста Катеринослава, села Фаліївки-Садової на Херсонщині, видав альбоми «української старовини» та «Дніпрові пороги», науково-популярне видання «Слідами запорожців», безліч розвідок та популяризаторських статей, якими започаткував жанр так званої краєзнавчої, або, як нині її називають туристської літератури, надаючи їй великого значення у популяризації рідної історії серед широких верств населення. Як збирач і колекціонер старожитностей, Дмитро Іванович був одним з перших в Україні організаторів музейної справи, теоретиком-музеєзнавцем, архівістом та археографом, знавцем архівної справи.

 

Михайло Сергійович Грушевський

Михайло Сергійович Грушевський
(1866-1934)

    Народився Михайло Сергійович Грушевський 17 вересня 1866 року у м. Хелмі. Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича.
    Активний член київської Громади, голова Наукового товариства ім.. Т.Г.Шевченка у Львові, редактор наукових записок цього товариства. З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради.
    Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві. 
    Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю.
    Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної „Історії України - Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.
    Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.

 

Іван Петрович Крип'якевич

Іван Петрович Крип'якевич
(1886-1967)

    Історик,академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН України. Автор ряду наукових досліджень про українську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників з історії України. 
    Народився у Львові у сім'ї священика. В 1904—1909 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студенські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. 1908 року організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом Михайла Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів. 
    Знання більш ніж семи мов дало йому можливість вільно орієнтуватися в зарубіжній літературі, описах і каталогах джерел і матеріалів закордонних бібліотек та архівів. Він був знавцем українських літописів.
    Найважливіші історичні праці Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б.Хмельницького» (1925—31), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін.
    Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія»; 1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури»; 1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України»; 1935), «Історія українського війська» (1936, співавтор) та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів" (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932) та ін.
    Помер Іван Крип’якевич 21 квітня 1967 року, й поховали його на Личаківському цвинтарі. 1991 р. у Львові з’явилася вулиця Крип’якевича, а 1993-го Інститут суспільних наук перейменували на Інститут українознавства імені І. Крип’якевича.

 

Володимир Васильович Грабовецький

Володимир Васильович Грабовецький
(нар.1928)

    Народився 24 липня 1928 року у селищі Печеніжин на Коломийщині в сім'ї селянина-ткача, учасника національно-визвольних змагань 1918-1920 років. Початкову освіту здобув у рідному селі, навчався у Коломийській українській гімназії (1939 р.), малій Духовній семінарії у Львові (1942-1944 рр.), у Винниківській середній школі робітничої молоді (1946-1947 рр.), закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка (1952 р.), після чого вчителював на Львівщині. З 1953 року працював старшим науковим співробітником відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові.
    Науково-педагогічна діяльність В. Грабовецького поділяється на два періоди – Львівський та Івано-Франківський. 22 роки працював у м. Львові (1953-1975 рр.). З 1975 року працює в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. З 1990 року очолював 17 років кафедру історії України. В 1958 році захистив кандидатську, а в 1968 році – докторську дисертації. Отримав наукове звання старшого наукового співробітника (1962 р.). Опублікував понад 1000 наукових і науково-популярних праць, серед яких 45 монографій, 75 окремих видань, 900 статей з історії України, в тому числі і Прикарпаття, автор шести опублікованих „Нарисів історії Прикарпаття" (1992-1995рр.) та трилогії „Ілюстрована історія Прикарпаття" (2002-2004 рр.), дві монографії про життя і творчість та вшанування Маркіяна Шашкевича і Тараса Шевченка (2006-2007 рр.), 50 років досліджував наукову проблему „Карпатське опришківство XVI-XIX ст." та життя і діяльність легендарного героя України Олекси Довбуша, видав про нього 150 праць і протягом півстоліття збирав історико-літературно-мистецькі експонати, на базі яких спромігся відкрити Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша (1995 р.). Крім того, був ініціатором і організатором встановлення пам'ятника і пам'ятних місць на місці де народився і загинув народний герой (1971, 1980, 1988 рр.), організував музей історії міста Івано-Франківська та музей кафедри історії України в Інституті історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. 
    Наукові праці друкувалися в ряді країн Європи і Америки. Володимир Грабовецький створив свою Прикарпатську історичну школу. Лауреат премії імені Івана Вагилевича (1991 р.), імені Івана Крип'якевича (1998 р.), імені Василя Стефаника (2001 р.). Почесний громадянин 10 міст і сіл Прикарпаття і Львівщини, за написання монографій з історії цих населених пунктів.

Петро Петрович Толочко
 

Петро Петрович Толочко
(нар.1938)

    Народився в с. Пристроми Переяслав-Хмельницького району Київської області. Фахівець у галузі археології та середньовічної історії східних слов’ян, доктор історичних наук (1981 р.), академік НАН України, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982 і 2002 рр.) та премії НАН України ім.. М.С.Грушевського (1992р.), громадський і політичний діяч.
    Особливе місце в дослідженнях ученого посідає стародавній Київ, історію якого він вивчає понад 45 років. У 1970 році створив Київську постійно діючу археологічну експедицію, яка здійснила широкомасштабні розкопки в історичній частині міста. Це дозволило зробити низку нових важливих висновків про його соціально-історичний розвиток. А відкриття на Подолі зрубних будівель цілковито розвіяло міф про напівземлянкову забудову столиці.
    Крім Києва, вчений досліджував Вишгород, де у північно-східній частині дитинця було виявлено житлові й господарські споруди, у 1982-84рр. Керував Дніпровською давньоруською експедицією на городищах Іван та поблизу с. Ходорів на Середньому Дніпрі, вивчав поселення сільського типу на р. Тетерів (1962-63рр.), укріплені центри на Київщині та Чернігівщині (1973р).
    Толочко – автор близько 500 наукових праць і багатьох науково-популярних книжок, редактор академічного журналу „Археологія” та науково-популярного часопису „Київська старовина”. Його перу належить понад 200 публіцистичних і белетристичних праць, у яких розглянуті важливі проблеми становлення української державності, формування політичної нації та громадянського суспільства, визначення місця й змісту національної ідеї. Частина з них склала монографії „Від Русі до України” і „Несповідимі путі України”.

 

Валерій Андрійович Смолій

Валерій Андрійович Смолій
(нар.1950)

    Відомий український історик, фахівець у галузі історії України доби середньовіччя і раннього нового часу, академік НАН України, професор Валерій Андрійович Смолій народився у с. Авратин Волочиського району Хмельницької області в родині сільських інтелігентів.
    Його перу належать понад 800 наукових праць, написаних живою, образною мовою, у яких на широкій джерельній базі з нетрадиційних дослідницьких ракурсів розкриваються закономірності історичного процесу на українських землях на зламі середньовіччя та нового часу. Пріоритетними у його науковій творчості є проблеми історії українського козацтва; національно-визвольних змагань українського народу; формування суспільної свідомості українського соціуму; становлення національного етносу та самобутнього розвитку його культури, перебігу державотворчого процесу в Україні в XVII – XVIII ст.; міждержавних відносин у Центрально-Східній Європі раннього нового часу та місця і ролі в них українського фактора тощо.
    Науковий доробок академіка Валерія Андрійовича Смолія має високий рейтинг у колах фахівців. За значний особистий вклад у розвиток історичної науки вченого нагороджено „Відзнакою Президента України” (1996) , Орденом Ярослава Мудрого V (1999) та IV (2004) ступенів. У 1998 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки і техніки, а у 2000 р. він став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки.

Володимир Михайлович Литвин
 

Володимир Михайлович Литвин
(нар.1956)

     Доктор історичних наук, академік НАНУ, Голова Верховної Ради України. Народився В.М. Литвин у с. Слобода Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області.
    На нинішньому етапі своєї творчої біографії В.Литвин постає як особистість з розвиненою фаховою і політичною самосвідомістю. Для розуміння людини, тим більш історика і політика, важливішого світоглядні настанови, культурні цінності та політичні лояльності. Сам В.Литвин так каже: „люблю своїх батьків, шаную нашу історію та традиції, особливі почуття відчуваю до нашого селянина”. Він свідомо визнає, що „у певному сенсі я консерватор. Якщо хто хоче назвати це патріархальністю – я не буду заперечувати” . Поряд з наукою та економікою, які набувають у сучасному глобалізованому світі інтернаціональних вимірів, саме в культурі він вбачає найвищу цінність „той обруч, який тримає націю. ...Саме вона багато в чому визначатиме й кордони країни, зберігатиме й нашу самобутність.” Національно-культурні лояльності В.Литвина можна коротко визначити словом „українськість”. „Ми не повинні втратити своєї ідентичності,- наголошує В.Литвин,- українство не повинно загубитися в цьому світі, воно дуже виразне, яскраве, єдине в своєму роді.”
    Кредо В.Литвина–історика: новітня історія України має писатися сьогодні. Такий підхід він пов’язує із ментальними ознаками свідомості українських істориків, що потрібно переосмислити. Йдеться про навернення української історії не на майбутнє, а заглиблення у минуле. В.Литвин виводить свою формулу мислення українського історика: ”наше сьогодення жалібно вдивляється у минуле, не маючи майбутнього”. Звідси один висновок, що наша історія має бути націлена у майбутнє, „ми просто не маємо права затримуватися у минулому”.
    Науковий доробок В.Литвина засвідчує, що в українській історіографії в бурхливу пору історичних змін і „наукових переворотів” виник і самовизначився доволі рідкісний тип історика-політика. Володимиру Литвину поталанило. Доля дала йому шанс не лише досліджувати, а й творити історію.


Також дивись розділ Історики України на сайті Інституту історії НАН України

Використані інформаційні джерела

1. Білодід В. Антонович Володимир Боніфатійович [Електронний ресурс] . – Електрон. дані. – Режим доступу :http://litopys.org.ua/fdm/fdm01.htm . – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.

2. Грабовецький Володимир Васильович [Електронний ресурс] . – Електрон. дані. – Режим доступу :http://anvsu.org.ua/index.files/Biographies/Grabovetskiy.htm. – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.

3. Грушевський Михайло Сергійович [Електронний ресурс] : [Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Грушевський_Михайло_Сергійович . – Загол. з титул. екрану. – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.

4. Іван Крип'якевич [Електронний ресурс] . – Електрон. дані. – Режим доступу :http://www.ukrlit.vn.ua/biography/kripyakevich.html. – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.

5. Крип'якевич І. Михайло Грушевський. Життя й діяльність [Електронний ресурс] . – Електрон. дані. – Режим доступу :http://litopys.org.ua/rizne/kryp4.htm . – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.

6. Крип'якевич Іван Петрович [Електронний ресурс] : [Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Крип’якевич_Іван_Петрович . – Загол. з титул. екрану. – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.

7.Чорновол І. Творець української легенди Львова [Електронний ресурс] / Львівська газета on-line. - 2005 . - № 111. - Електрон. дані. - Режим доступу :http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/06/24/6343/ . - Мова укр. - Перевірено : 18.06.2009.

8. Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен. - К., АртЕк, 2006.

9. Яворницький Дмитро Іванович [Електронний ресурс] / Український об'єднаний портал УКРОП Енциклопедії. – Електрон. дані. – Режим доступу :http://www.ukrop.com/ua/encyclopaedia/100names/6079.html . – Мова укр. – Перевірено : 18.06.2009.


Comments