Анексія РФ півострову Крим

Генеральна Асамблея ООН наголошує, що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 року, є не санкціонований Україною,
1. підтверджує свою прихильність суверенітету, політичної незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах;
5. підкреслює, що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 року, не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя.

Крим, як це було

опубліковано 20 лют. 2020 р., 01:50 Державна бібліотека України для юнацтва   [ оновлено 20 лют. 2020 р., 01:53 ]

Відео YouTube


Повнометражний документальний фільм виробництва BABYLON’13 та DocNoteFilms.

Цей фільм - історія офіцерів, солдатів та матросів, які під час захоплення Криму не зрадили свою присягу на вірність народу України. Продовжуючи виконання свої військових обов`язків на землі, морі та в повітрі, безпосередні учасники розповідають про вторгнення та анексію українського Криму.

Режисер фільму – Костянтин Кляцкін,
Оператор – Володимир Усик,
Режисер монтажу / звукорежисер- Павло Липа,
Композитор – Роман Вишневський,
Продюсер – Олександра Братищенко,
Виконавчий продюсер – Сергій Малярчук.

Фільм переміг на Rivne International Film Festival “Dreams city”, зайнявши 1 місце в номінації повнометражний документальний фільм. Показаний в Бельгії, Польщі, Ізраїлі, Німеччині, Канаді, Іспанії, Литві та Португалії.

Сторінка на IMDB:
http://www.imdb.com/title/tt5633940/

18 березня 2014 року Анексія Криму

опубліковано 20 лют. 2020 р., 01:19 Державна бібліотека України для юнацтва   [ оновлено 20 лют. 2020 р., 01:19 ]

Володимир Лук'янюк Анексія Криму // Цей день в історії - https://www.jnsm.com.ua/h/0318M/

18 березня 2014 року в Москві підписано угоду про приєднання Криму та Севастополя до Росії, яку скріпив підписом президент Путін, спікер розпущеної Верховної ради Криму Володимир Константинов, прем'єр Сергій Аксьонов та мер Севастополя Олексій Чалий.

Кримськаобласть увійшла до складу України в 1954 році на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», який був затверджений 26 квітня того ж року законом «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», прийнятим Верховною Радою СРСР, із зміною відповідних статей Конституції СРСР. Підставою для таких дій стала постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР», яка спиралась у своєму рішенні на «спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР». Одночасно з Кримською областю до складу УРСР увійшов також і Севастополь, що було закріплено в Конституції УРСР 1978 року.


У 1989 році депортація кримських татар, яка мала місце в 1944 році, була визнана Верховною Радою СРСР незаконною та злочинною і кримським татарам було дозволено повернутись на свою історичну батьківщину. 12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР на підставі референдуму, проведеного 20 січня, прийняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки» в межах території Кримської області в складі Української РСР. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року 54% жителів Криму (57% Севастополя) підтримали незалежність України.


Перша спроба відділення Криму від України була здійснена5 травня 1992 року, коли кримська влада прийняла «Акт про проголошення державної незалежності Республіки Крим» в межах усього Кримського півострова та призначила проведення референдуму. 13 травня цей акт був визнаний Верховною радою України таким, що суперечить Конституції України, і 21 травня його було скасовано і Верховною радою Криму.


У 1994 році проросійські сили в Криму здобули перемогу на місцевих виборах і Парламент Криму прийняв постанову «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», що повертала в дію Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 року, згідно з якою, зокрема, «Республіка Крим входить у державу Україна і визначає з нею свої стосунки на основі Договору і угод», а також «самостійно вступає у стосунки з іншими державами та організаціями». Проте сподівання на підтримку влади Росії виявилися марними — ідучи на зближення із Заходом і намагаючись уникнути звинувачень у неоімперіалізмі, керівництво Росії висловилося однозначно негативно з приводу ініціативи кримського парламенту. Зіткнувшись з відсутністю фінансової та економічної основи для реальної автономії, керівництво Криму було змушене змиритись із зміною конституції Криму, здійсненою під тиском Києва, і ліквідувати пост президента. Офіційною причиною цього стала необхідність «приведення Конституції і законів Автономної Республіки Крим у відповідність з Конституцією і законами України з метою забезпечення верховенства Конституції і законів України на всій її території та захисту державного суверенітету України».


Сепаратистські настрої поновились у Криму під час акцій протесту в Києві у грудні 2013 — лютому 2014 і досягли свого піку після усунення від влади президента України Віктора Януковича. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому міським головою проголошено громадянина Росії Олексія Чалого, а 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі озброєні люди, які вивісили над ними прапор РФ. Це, однак, не завадило депутатам Верховної ради Криму ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму.


1 березня самопроголошений голова Ради міністрів АР Крим Сергій Аксьонов звернувся до президента Росії посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня обидві палати Державної думи надали Володимиру Путіну згоду на введення російських військ в Україну. Після цього по всій території півострова відбулись масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів, підготовка до проведення яких розпочалась ще 20 лютого.


11 березня 2014 року Верховна Рада автономної республіки Крим і Севастопольська міська рада прийняли декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і в порушення законів України призначили на16 березня відповідний референдум. Попри призупинення рішення кримського парламенту Верховною Радою України, рішення Конституційного Суду України та позицію Ради безпеки ООН, референдум був проведений. Він відбувся з численними порушеннями та фальсифікаціями, за присутності великої кількості озброєних російських військових і засвідчив, що нібито 96,77% його учасників підтримали «возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації».


18 березня 2014 року о 16:00 в Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу Президент Росії В.В. Путін, прем'єр-міністр самопроголошеної Республіки Крим С.В. Аксьонов, голова новоствореної «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В.А. Константинов та представник сепаратиського керівництва Севастополя громадянин РФ О. М. Чалий підписали так званий «Договір про прийняття Криму до складу Росії», який був ратифікований 20 березня Державною думою Російської Федерації, а наступного дня — Радою Федерації. Цього ж дня під час штурму української військової частини у Сімферополі загинув прапорщик Сергій Кокурін, а ще один офіцер був поранений. Всього під час захоплення Криму загинуло двоє військових, двоє цивільних, дві людини було поранено, а Україна втратила 85% свого військово-морського флоту та численн військові об'єкти.


27 березня 2014 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Резолюцію № 68/262 про підтримку територіальної цілісності України, невизнання кримського референдуму та закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати ніяких змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на підставі вищезазначеного референдуму і утримуватися від будь-яких дій або поведінки, які можуть бути інтерпретовані як визнання будь-якої зміни статусу. Відповідні рішення ухвалили Парламенські асамблеї Ради Європи і ОБСЄ, які засудили окупацію України і закликали не визнавати «насильницьку анексію Криму Російською Федерацією».

Початок російської окупації Криму

опубліковано 20 лют. 2020 р., 01:09 Державна бібліотека України для юнацтва   [ оновлено 20 лют. 2020 р., 01:21 ]

Володимир Головко "Початок російської окупації Криму"//Цей день в історії

У відповідь на повернення України до євроінтеграційного курсу 20 лютого 2014 року Росія розпочала військову окупацію Криму. Саме з цієї дати почалося перекидання додаткових військових та парамілітарних підрозділів РФ на півостровів, які забезпечили проведення незаконного референдуму 16 березня та його подальшу анексію.

Улистопаді 2013 року Україна впритул наблизилась до інституціонального закріплення свого євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу, що мало бути зафіксовано в Угоді про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Це перекреслювало плани євразійської інтеграції Росії, згідно з якими Україна повинна була стати членом Митного союзу, і стало причиною економічного тиску з боку Кремля на Україну і психологічного — на Президента Віктора Януковича. Зокрема, за даними голови тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з приводу протиправних дій правоохоронних органів під час Євромайдану Геннадія Москаля, пояснюючи своєму оточенню відмову від Угоди, Янукович так передавав свою розмову з російським президентом: "Путін сказав чітко, що після підписання асоціації, забере Крим із Севастополем, потім Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одесу, Запоріжжя…". Янукович здався: 21 листопада уряд Миколи Азарова ухвалив рішення "призупинити процес підготовки до укладання Угоди" та відновити активний діалог з РФ та іншими членами Митного союзу, а 17 грудня РФ надала режиму Януковича масштабну економічну підтримку — було домовлено про кредит у 15 млрд доларів, зняття торгових обмежень і зниження на третину ціни на газ.

Відмова від євроінтеграції стала приводом до початку антиурядових акцій протесту, які з 1 грудня набули перманентного характеру і до середини січня 2014 року охопили більшість обласних міст України. Переломним моментом Євромайдану, який вже іменувався революцією, стало 20 лютого 2014 року, коли у Києві на вулиці Інститутській загинуло 48 маніфестантів, — незважаючи на більшість прихильників Януковича серед парламентарів, Верховна Рада своєю постановою визнала дії силових структур незаконними та розпочала обговорення політичної реформи — повернення до парламентсько-президентської республіки. Очевидно, що справою часу була втрата Януковичем влади і повернення України до євроінтеграційного курсу. Імовірно, події цього дня прискорили реалізацію російського плану з окупації України, який почав реалізовуватись з Криму.

Перемовини з місцевими політелітами про відокремлення Криму від України російські емісари розпочали ще в середині січня 2014 року. Їх ініціаторами виступили російський олігарх Костянтин Малофєєв і член Ради Федерації Федеральних зборів РФ Дмитро Саблін, які супроводжували в Криму експозицію православних святинь "Дари волхвів". У середині лютого від розмов перейшли до дій і почали розгойдувати політичну ситуацію, вимагаючи відставки "донецького уряду автономії". Ймовірно, загальний план був окреслений під час візиту 19-20 лютого до Москви голови парламенту АРК Володимира Константинова.

Російська офіційна пропаганда наполягає, що думка про можливе захоплення Криму з'явилася у Володимира Путіна лише 23 лютого, за підсумками наради щодо порятунку Віктора Януковича після його втечі з Києва. Натомість російський журналіст Михайло Зигар, посилаючись на безпосереднього учасника підготовки операції в Криму, у своїй книзі "Вся кремлевская рать" зазначає, що "президент (Путін. — Авт.) дещо плутає дати: "ввічливі люди" були завантажені на кораблі у Новоросійську і відправилися у Севастополь трохи раніше, 20 лютого — тобто до повалення Януковича". На цю ж дату вказує і депутат Державної думи РФ Ілля Пономарьов — за його свідченнями 20 лютого у Сочі сталась жорстка посадка вертольоту з Путіним на борту, розцінена як диверсію з боку іноземних спецслужб, що додало йому рішучості покарати Захід, який він вважав винуватцем революційних подій у Києві.

За російськими джерелами, оточення Путіна безуспішно намагалося його переконати у ризикованості прямого військового втручання. Однак велику роль в ухваленні рішення анексувати Криму зіграв емоційний фактор — Путін хотів реваншу. Його психологічний стан влучно описав український олігарх та голова Дніпропетровської ОДА (березень 2014 — березень 2015 року) Ігор Коломойський: "Людина сподівалася, що Україна вже у нього у кишені, що Україна — перетравлений продукт; що питання вирішено, про неї можна забути і — з метою відновлення великої імперії — зосередитися на країнах Середньої Азії або, припустимо, Балтії. Та ні, обставини складалися так, що Україну у нього не те що з горлянки, вже з стравоходу буквально висмикнули. Зуби клацнули, а поживи не немає".

Виходячи з даних українських спецслужб, у заяві Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" початок агресії Росії проти України однозначно датується 20 лютого. Зокрема, в ній зазначається: "Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин".

Нарешті, саме 20 лютого 2014 року вказане на медалях "За повернення Криму", якими у подальшому нагородили російських військовослужбовців — учасників військової операції по захопленню Криму.

Запуском "кримської операції" керував безпосередньо Путін зі своєї резиденції в Ново-Огарьово. У цьому також брали участь міністр оборони Сергій Шойгу, секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев, голова ФСБ Олександр Бортніков, голова Адміністрації Президента РФ Сергій Іванов.

Починаючи з 24 лютого на півострів були введені російські повітряно-десанті і спеціальні військові підрозділи без ознак державної приналежності, а також парамілітарні загони на кшталт "козаків", "афганців", учасників "патріотичних" бійцівських клубів, які доставлялися на півострів військово-транспортними літаками Міноборони РФ та паромом через Керченську протоку. У той же день проросійськими силами за прихованої підтримки підрозділів Чорноморського флоту РФ була захоплена влада у Севастополі.

Точкою неповернення стало захоплення в ніч на 27 лютого військовими підрозділами будівлі Верховної Ради АРК, а після звернення 1 березня самопроголошеного голови Ради міністрів АР Крим Сергія Аксьонова до президента Росії "посприяти у забезпеченні миру і спокою" на території Криму — розпочалась відкрита військова агресія Росії, яка привела до анексії Криму 18 березня 2014 року.

1-3 of 3